пошук
Влад Войчук
Автор
Вова, власник кав’ярні у Херсоні, під час російської окупації працював на український опір. Його історію було опубліковано у журналі The Economist.
Кінець листопада в Херсоні був дощовим і холодним. Місто на півдні України було окуповане російською армією з перших днів війни до того часу, поки воно не було покинуте перед осіннім наступом України. Радість після звільнення за через два тижні почала зникати. Досі не було електрики, води та інтернету, і росіяни почали обстрілювати місто.Всередині одного з небагатьох кафе, відкритих у центрі міста, тьмяно світилося світло, яке живилося від маленького генератора. Група офіцерів сиділа за столом у своїх громіздких броньованих жилетах і пила каву, яку безкоштовно надавали військовослужбовцям Збройних сил України.
«Ми були опором», — розповів Вова. «Це було тут, у нашому кафе».
Протягом усієї окупації та з великим особистим ризиком Вова, щирий 30-річний чоловік, доповідав українським збройним силам про рух росіян.
Авторка статті Венделл Стівенсон уточнює, що Вова — це псевдонім, адже росіяни пішли, але чоловік тепер побоюється, що деякі з його власних земляків будуть дивитися на нього недоброзичливо через те, що його бізнес працював під час окупації, незалежно від його ролі в опорі.
“Навіть зараз дехто думає, що ми в цьому кафе годували окупантів”, – сказав він, попри те, що біля закладу висів український прапор із підписами військових.
За кілька тижнів після початку окупації, Вова за допомогою телефону та месенджерів WhatsApp й Telegram об’єднав мережу спостерігачами по всьому регіону. Деякі з них були мисливцями з біноклями, деякі спостерігали з дахів своїх будинків. Про позиції російських військових і пересування колон військової техніки вони повідомляли Вові в Telegram. Кожен день він передавав інформацію своєму другу Денисові (псевдонім), який теж підтримував українську армію, і з яким Вова раніше грав у пейнтбол.
«Всю окупацію його голос був для мене надією», — сказав Вова. «Коли він сказав мені, що снаряд впав дуже близько від нього, я дуже хвилювався. Він був моїм зв’язком із зовнішнім світом. Але я ніколи не питав, де він. Я знав, що мені це краще не знати».
Росіяни розмістили свою цивільну адміністрацію в будівлі суду через площу від кав’ярні Вови. Офіцери ФСБ оселилися в готелях у центрі міста. Бар неподалік кав’ярні, який деякий час був зачинений, знову відкрився. Його орендував чоловік, якого Вова знав як корумпованого колишнього місцевого чиновника. Росіяни встановили свою цивільну адміністрацію в будівлі суду через площу від кав’ярні Вови. Незабаром цей бар був повний росіян у чорних бейсболках з пістолетами в кобурах, поруч стояли позашляховики з тонованими вікнами та без номерних знаків.
Вова не хотів, щоб у його кафе були росіяни. Але був ризик, що його захоплять бізнесмени з Криму та росії або місцеві колаборанти, якщо він його закриє. Виправдовуючись, що йому не вистачає персоналу, він вирішив подавати каву лише на винос.
З часом шпигунська майстерність Вови вдосконалювалася. Він навчився таємно знімати відео зі свого iPhone, перемикаючи бічні кнопки, щоб зробити екран порожнім. Він встановив камеру на панелі свого автомобіля і їздив містом, знімаючи на відео будинки та готелі, де живуть російські чиновники. Одного разу він знімав крізь штори кафе і побачив російського солдата, який сидів у машині навпроти й дивився прямо на нього. Він не знав, чи бачив солдат камеру його телефону, чи ні. «У мене тремтіли руки», — сказав він.
Вова намагався бути обережним. Він купив російську сім-карту, щоб не виділятися, хоча українські патріоти відмовлялися користуватися російською мережею. Він використовував VPN, щоб замаскувати свою особистість в інтернеті.
«Щовечора я видаляв усе з телефону, а вранці прокидався з параноїдальною думкою, що на ньому щось залишилося», — додає він.
Коли погода ставала теплішою, люди затримувалися на тротуарі біля Вовиного кафе з кавою. Незабаром невелика група місцевих жителів почала регулярно збиратися всередині для спілкування. Вони були обережні, щоб не говорити про делікатні питання чи збір розвідданих, як-от запланований росією референдум щодо анексії Херсонської області чи розташування блокпостів. Але між ними було встановлено мовчазне порозуміння, оскільки вони відчували себе спорідненими душами в опорі.
«Ми перешіптувались між собою», — згадує Вова.
Серед них була Тетяна, підприємець-пенсіонерка, яка жила в квартирі на першому поверсі неподалік. Вона тримала вікна відкритими та підслуховувала розмови між російськими солдатами, які були надворі. Тетяна зіграла роль заклопотаної бабусі, розпитуючи всіх солдатів, як звуть, звідки вони, чи мають якісь новини. Вдень вона вигулювала собаку біля кафе і розповідала Вові все, що дізналась.
«Це кафе було важливим. Це кафе було місцем, де ми могли поговорити. Тут ми могли зібратися. Ми довіряли одне одному», — продовжує він.
У червні в популярному серед російських окупантів ресторані «Ностальгія» стався невеликий вибух. Через 10 хвилин у кафе Вови з’явилися росіяни, які назвалися військовими.
«Я знав, що чим більше нервую, тим більше запитань отримаю. Тому я намагався поводитись невимушено. Я сів з ними і поклав телефон на стіл».
Поліцейські дивилися на нього підозріло. Вони неодноразово запитували його, як його звуть, хотіли знати, чи подавав він заяву на отримання російського паспорта. Вова відповів, що черги надто великі. Один чоловік дав Вові свій номер телефону і сказав йому подзвонити, якщо знадобиться «допомога». Вова розумів, що його запрошують піддатися протекції окупантів, тому заперечив. він бачив, як деякі підприємства платили гроші поліції, солдатам або офіцерам ФСБ, а після закінчення ротації військовослужбовців, були розграбовані.
Після підриву ресторану «Ностальгія» бар за рогом став популярним серед російських офіцерів і колабораціоністів. Вони гуляли з місцевими дівчатами, танцювали на столах і п’яно вигукували проокупаційні гасла. Вова проходив повз, уважно розглядав обличчя всередині та намагався їх впізнати. З часом він склав картину життя цих росіян.
«Ми знали, де вони живуть, на яких машинах їздять і якими дорогами їздять», — каже власник кав’ярні.
Вова був одним з тисяч звичайних людей, які надсилали ЗСУ місця дислокації та фотографії російських військ. У кафе він зустрів Сергія, свого однокласника, який багато років тому навчив його фотографувати. Він жив біля військової авіабази в Чорнобаївці, яка неодноразово зазнавала ударів української артилерії, ракет і безпілотників. Вертольоти, склади боєприпасів і командні пункти там знищувалися настільки регулярно, що Чорнобаївка стала синонімом російської впертості та ідіотизму. Сергій сказав мені, що він відповідальний за п’ять із тих ударів.
Високопоставлений військовий, який не побажав називати своє ім’я, пояснив, що український розвідувальний підрозділ створив Telegram-канал для спілкування з людьми, які перебувають в окупації. Канал був зареєстрований таким чином, що росіянам було майже неможливо його заблокувати. Потім українські військові розвідники звіряли інформацію, розміщену в ньому, з повідомленнями таких людей, як Вова, та супутниковими знімками, наданими американцями.
Коли росіяни натрапили на велику мережу українських інформаторів, вони почали проникати в групу Telegram і поширювати дезінформацію.
Згодом російські окупанти вдалися до більш радикальних заходів, аби зупинити потік агентурної інформації. Влітку почали зникати знайомі Вові: однокласники, друзі, учасники його пейнтбольної команди. Але він залишився на волі.
«Я намагався не ховатися, тому що тих, хто ховався, підозрювали», – сказав він. Гуляючи з маленьким сином, на його думку, він виглядав нешкідливим.
З середини жовтня чиновники, відповідальні за окупацію, почали публічно говорити про евакуацію на інший берег Дніпра. Тоді почалося мародерство. Росіяни викрадали автомобілі і розграбовували музеї.
9 листопада російська армія оголосила про вихід з Херсона. Через два дні до міста увійшли перші українські війська. У перший день звільнення на порозі кав’ярні з’явився Денис. «Він важив 100 кілограмів, був у бронежилеті, але я підняв його і обійняв», — розповів Вова. На Денисі був значок українського спецназу. За ним йшло десять осіб з його підрозділу. «Вони були в балаклавах, але я впізнав їхні очі», — додає Вова. Він знав їх по грі в пейнтбол. Денис продовжує щодня приходити до Вови на каву.
«Тепер моя місія — просто варити каву», — підсумовує Вова.
Фото: The Economist.
Читайте також:
У США створили сумку для сендвіча
Дмитро Борисов розповів, чим відрізняється ринок Польщі та України
Рибалка з Північної Ірландії зловив рідкісного омара
Цей матеріал вперше опубліковано на сайті posteat.ua та є його інтелектуальною власністю.
Підписуйтеся на наші сторінки у соціальних мережах:
 |
 |
 |
 |
Коментарi