Максим Андрущенко: «У нас нема нормального барного ком’юніті, яке може захищати права барменів» - PostEat

пошук

Максим Андрущенко: «У нас нема нормального барного ком’юніті, яке може захищати права барменів»
01-02-2021 0 861

MVP

Автор


Про Максима Андрущенка не так багато інформації онлайн, проте він досить відома та суперечлива постать в барній індустрії. Максим був засновником барного видання, займався позиціонуванням одного з найкращих київських барів, потім створив та реалізував моноформатний бар в Києві. Мало хто знає, але Максим є кандидатом політичних наук, автором книжок та політичним експертом. Ми поговорили з Максимом про його досвід роботи в барах, про барну спільноту та вплив брендів на розвиток барної індустрії.

Ми з тобою знайомі трохи більше трьох років. В барній індустрії ти років сім. Як ти прийшов в барну тематику?

Це доволі смішна історія. Я займався черговими виборами, а під час виборчого процесу був вимушений спілкуватися з різними «талановитими» людьми, яким постійно треба пояснювати правильність позиції. А це досить стресове спілкування, тому була потреба знімати напруження якимось напоєм. Мій колєга по alma mater Володимир Повзун вже тоді працював в барі Parovoz, в якому працював і Артем Скапенко. Там ми й познайомилися і почали спілкуватися. Згодом Артем перейшов у бар Alchemist. А з плином часу я допомагав Артему з підготовкою до барного чемпіонату, на якому він виграв титул «Кращого молодого бармена». Оскільки я багато пишу, то запропонував допомогу з історією його коктейлю. Коктейль називався Parfum XO, тому я й написав історію, пов’язану з Патріком Зюскіндом та його «Парфумером». І співпраця виявилася дуже непоганою.

Артем Скапенко познайомив мене з Владом Максимовим та Степаном Цуцманом. Це була в певному сенсі доленосна зустріч в 2015 році в ресторані «Диван» на Бессарабці, де мені й запропонували зайнятися напрямом позиціонування майбутнього бару LoggerHead.

Так ти став літописцем LoggerHead та ви разом створили Barout.

Насправді ідея Barout народилася раніше. Ще до запуску LoggerHead я прийшов з цією ідеєю до Артема, Влада та Степана. Власне на тій зустрічі в «Дивані» ми це проговорювали. До цього я пропонував цю є ідею одному з співвласників бару Alchemist, але тоді я не отримав підтримки. І Barout народився, коли я був вже в LoggerHead. Ми з Артемом зустрілися тоді з Ігорем Назаровим (керівник Brown Forman Україна  — прим. редакції), який повірив в цю ідею, і одразу виділив першу фінансову підтримку, що дало старт. Ми підготували першу статтю та виклали її на сайті. В той час це був виключно онлайн проєкт. Насправді цей журнал був нішевим та крафтовим, тобто ми його робили самостійно, без команди редакторів, коректорів. Всім контентом тоді займалася одна людина. Я брав інтерв’ю, читав книжки, шукав матеріал — якщо готував статтю про кінококтейлі, то передивлявся все. Скапенко ж, у свою чергу, просував журнал серед барної спільноти.

Твоя експретиза в алкоголі з’явилася до твоєї епохи в LoggerHead чи під час?

Я насправді не дуже люблю коктейлі. Коктейль – це небезпечна річ, і можна ними перебрати. На той час в мене не було суперрозуміння всіх коктейлів, і я ними не дуже цікавився. А от чистий міцний алкоголь — це вже інша історія для мене.

На той час були популярні «Бульвард’є», «Негроні» та «Джин Гарден». Не було такого, щоб ти заходив в бар і замовляв «Сазерак», а щоб хтось випив класичний «Мартіні» – це взагалі здавалося божевіллям.

Тобто знання ти накопичував паралельно з ростом індустрії.

Ну, не було ж розвитку індустрії.

Ти хочеш сказати, що з 2015 року нічого не змінилося?

За великим рахунком як було два з половиною бари, так і залишилося. І це дуже пригнічує, насправді.

Наприклад які?

Відкрився Parovoz Speak Easy, Alchemist Bar. Трохи згодом LoggerHead Bar та «БарменДиктат». Ну, ще Hendrick’s bar, але до нього треба ще дійти.

Тоді ж і Wood you like bar відкрили.

На превеликий жаль, я там навіть не був ніколи. Я фізично до Подолу добираюся вкрай рідко. Вважаю, що Поділ не дуже барний район в трушному розумінні. От такий в мене провокативний тезис. Бари на Подолі потрохи вмирають як показує практика.

Але ж на Подолі багато барів: Pink Freud, Bursa, WinBar, Wood you like bar, PR bar, Podil East India Company та багато інших.

Pink Freud – це брендовий бар. Він тісно пов’язаний з алкогольною компанією Diageo через власника. Я думаю, якби не підтримка бренду, то цей бар навряд можна назвати успішним. Я взагалі вважаю, що бар, де курять кальян, не можна назвати успішним.

А що для тебе успішний бар?

Слухай, я люблю нішеві бари. Колись до коктейльного буму моїм улюбленим баром був віскі-бар Hashtag на Воздвиженці. Знову ж таки до нього теж було далекувато йти, але це був хороший бар. Його зробилі айтішники для себе, і це був дуже крутий бар з чітким позиціонуванням – лише коктейлі на віскі і ніяких більше.

Повертаючись до брендів, а чи є підтримка бренду негативом для бару?

Звичайно так. Я вважаю це жахливим, оскільки бренди диктують дуже багато власних умов бару.

Всі бренди диктують свої умови.

І це погано. Дивись, бар може самостійно обрати, який алкоголь якого бренду купувати. Це ж не бренд купує за цей бар. Ти можеш купити для бару, наприклад, горілку або Finlandia, або Absolut, або Stoli. І ти ж маєш купувати якісну горілку, а не ту, яка запропонує меншу ціну.

Я не люблю бари, де ти одразу бачиш, що вони афілійовані з брендом, а таких у нас в Києві дуже багато. Мені як споживачу не дуже приємно це, оскільки я бачу, що такі бари не шукають якогось смислового навантаження, а обрали простий шлях з’вязку з брендом.

От, наприклад, у чому сутність бару LoggerHead? Вони практично не працюють з брендами як бар. Більшість європейських барів навіть мають практику відбрендовувати пляшки. Бренди вбивають індустрію, я так вважаю, тому що вони диктують умови і втягують бари у власну «війну брендів».

Вважаю за потрібне поділитись прикладом. Наприкінці 2016 – початку 2017 року Артем Скапенко брав участь у першому конкурсі World Class в Україні. Чому Артем відмовився від участі у фіналі конкурсу? Не дивлячись на те, що він був одним з найімовірніших претендентів на перемогу. Компанія Diageo в умовах участі зазначила, що розроблений барменом коктейль буде власністю компанії. Ба більше, не тільки коктейль, але й технологія приготування.  

Це одна зі стандартних умов співробітництва в рамках конкурсів.

Так, здається, проте Артем чи не побачив її одразу, чи не до кінця усвідомив її на початку. У власність компанії переходив не тільки сам рецепт, а й технології приготування коктейлю. Артем на першому етапі конкурсу набрав 100 балів зі 100 можливих, оминувши усі стандартні випробування. І все одно, обміркувавши усе, вирішив відмовитись від участі у фіналі, адже технологія приготування була пов’язана з інструментом loggerhead і пов’язувати коктейль з Diageo він не хотів. Це яскравий приклад того, як бренд диктує власні умови і поневолює бармена. Я завжди про це казав і ніколи не приховував свого ставлення.

Компанії влаштовують конкурси, щоб просувати власні бренди. І тут складається ситуація win-win, в якій бармен-переможець має додатковий піар, впізнаваність та вигідні умови співробітництва з цим брендом.

Зворотний бік питання — а що заважає бармену просувати себе та рухатись вперед без підтримки бренду?

Бренд має потужний ресурс для цього всього, на відміну від бармена.

Я думаю, проблема в тому, що у нас злиденні бармени —  фінансово, і духовно. Це пов’язано з проблемою ставлення суспільства до цієї професії. Наразі ситуація починає потроху змінюватися, але раніше бармен в суспільній свідомості – це професія для підробітку або «перший аеропорт життя». Також, що не може не засмучувати, в нас немає нормального барного ком’юніті, яке може захищати свої права. Це ключові моменти. Хто заважає зробити барний конкурс з внесками, як це робилось в «БарменДиктаті» та не бути афільованими жодними брендами. Хай навіть 50 барменів скинуться по 1000 гривень, організують конкурс та будуть незалежними у виборі горілки, яку наливають в коктейль.

Ми розмірковуємо над тим, щоб організувати в рамках професійної премії для барів Ukrainian Bar Awards незалежний конкурс барменів, щоб дозволити барменам розкритись поза брендами.

Це правильно. Подивимось на один з останніх прикладів — презентація «Коктейльного канону». Одразу зазначу, що це була чудова ініціатива, яка насправді в певному сенсі історична подія на барній сцені України. Я не буду давати оцінку самій книзі, але умови її створення є обмеженням для самого бармена — готувати коктейлі тільки на горілці Finlandia (чудовий бренд – нічого не маю проти). Зазначу лише, що бар LoggerHead спокійно міг би сам надрукувати цю книгу без залучення бренду. Ціною залучення бренду виступає втрата індивідуальності учасниками, адже вони вже були обмежені у виборі основного інгредієнта коктейлю.

Мені, як споживачу, було б цікавіше побачити там палітру алкоголю, це також би дозволило структурувати книгу по-іншому. Вклавши власні, а не гроші бренду, можна було навіть монетизувати цю історію. Адже цікавіше придбати рецептурник з коктейлями на різному алкоголі. Можливо, моя позиція упереджена, я спілкувався з представниками брендів, і за будь-яких ситуацій вони диктують власні божевільні, фантасмагоричні, сюрреалістичні умови «забрендувати все». В той же час, це лише моя суб’єктивна думка і насправді дуже добре принаймні, що такі презентації відбуваються.

В них є певна мета, це ж бізнес — треба продати якомога більше продукту.

Ти сам відповідаєш на своє питання. Виходить, що бренди не зацікавлені в розробці змістовних продуктів, адже ставлять за мету «пролив».

Це питання маркетолога. Адже є люди, які розуміють, що можна йти «в зміст» і допомагають, іншим треба лише обгортка та двіж.

Таких представників 95%. Назви мені хоч один змістовний продукт, створений алкогольним брендом за останні 5 років? Взяти інтерв’ю у якихось лідерів думок та викласти на певному ресурс, який буде забрендований — це найпримітивніше, що можна зробити.

Єдиний бренд, який у мене викликає повагу — це Campari. У них виходила крута книга про кіно в рамках кампанії Campari Red Diaries, де вони не просто реалізують промо бренду, а поєднують його з ідеєю кіно, залучаючи Клайва Оуена та Паоло Соррентіно. Інші роблять «шопопало–шоу» типу брендованих зонтиків, конкурсів з одним брендом алкоголю. І проблема в тому, що наші бармени на це ведуться. Тому що мають низький рівень свідомості на відміну від європейських колег.

А як проходять барні конкурси в інших країнах? Той же World Class та конкурс Bacardi Legacy, там багато учасників.

Всі сучасні, дорослі та свідомі бармени відходять від конкурсів. І приходять до того, що треба робити бренд не з алкоголю, а з себе. Ті ж Сімоне Капорале, Денніс Зоппі, Алекс Кратена, Ерік Лорінц – ці бармени самі собі бренд.

Мені не подобається, що в українських реаліях співробітництво бармена з брендом перетворюється на впарювання продукту без сенсу. У нас був випадок у LoggerHead, коли ми обговорювали співробітництво з одним брендом — ми говорили про реалізацію крутої ідеї та просили про підтримку, на що нам виставили умови придбати n-ящиків продукту. Це не нормальна історія і так на кожному кроці.

У нас немає нормального монобрендового бару. Я завжди мріяв зробити горілчаний бар з провокаційною назвою як то «Ленін у Фінляндії» (сподіваюсь вас не засудять за пропаганду комунізму – посміхається.) — це абсолютно серйозна ідея. Зробити бар у скандинавському стилі тільки з горілкою і не приховувати, що його спонсорує та підтримує Finlandia. Це було б круте позиціонування бренду.

І більше нічого не подавати, окрім горілки? У нас тільки «П’яна вишня» – монобар.

В цьому й фішка — чітко позиціонувати себе як моноформатний бар. В Україні була спроба зробити такий формат без бренду і вона завершилась сумно.

В Одесі є бар MBarGo, який заявляє, що має найбільшу колекцію рому і він не брендовий. Є також Hendrick’s bar, є ресторан Whisky Corner — і вони всі наливають різноманітний алкоголь.

І це погано, як на мене.

Уявимо, що гість прийшов у віскі-бар і в один момент вирішив, що хоче «Негроні».

Чудово, він може йти в інший бар.

Справжня гостинність.

До біса ту гостинність. Якщо ти приходиш в заклад певного формату, не треба простити келих вина у віскі-барі. Гість розуміє, куди він іде і що там може замовити. Не треба замовляти у коктейльному барі пиво, це дурість.

Наприклад, в «БарменДиктаті» є власне пиво.

Добре, але ж вони не позиціонують себе як горілчаний бар. Це про інше – якщо я позиціоную свій бар як вермутерію, а ти приходиш до мене і я готую тобі бладі-мері, то це повна маячня. Відкрийте та назвіть бар Absolut — і всі знають, що там подають горілку. Таким був віскі-бар Hashtag Bar, де за стійкою стояв Валентин Юрійович aka Морж і на прохання приготувати «Негроні» чітко і спокійно відмовляв.

Чому завершилась твоя історія з LoggerHead?

Історія проста, ми просто переросли наші стосунки. У нас в 2018 році була поїздка в Берлін з ідеєю зробити ідентичний LoggerHead там. В цей час бар був у топі, розвивався, все було круто і нам був потрібен новий виклик. Ми хотіли знайти приміщення і повністю реалізувати такий самий бар, як у Києві. Принаймні, про це була розмова. Адже будемо відверті, увійти у ТОП-50 The World’s Best Bar, знаходячись в Україні, неможливо. Особливо в наших соціально-економічних умовах та фактично воєнному стані. В Берліні дуже круто, ми пили коктейлі по €13-14. Коктейлі з LoggerHead ми там могли б спокійно продавати по €18, до того ж там алкоголь був би дешевший без мита. На мою думку, бару треба було йти далі і розширяти межі своїх можливостей, а цього, не на превеликий жаль чи на щастя не сталось. І тому моя історія і завершилась.

Були чутки, що LoggerHead припинив з тобою співпрацю через те, що ти вже розпочав розробляти концепцію нового бару – Vermuteria?

Це не так. Принаймні, мені про це невідомо.

Чому ж складно потрапити до рейтингу? Бару Parovoz Speak Easy вдалось потрапити в рейтинг Top 500 Bars.

За всієї поваги Top 500 Bars, але це не той рейтинг, до якого заслуговує потрапити легендарний київський бар.

Але ж це перший український бар, який потрапив у міжнародний рейтинг.

Без образ, але він потрапив на місце, до якого ніхто не дочитує. При цьому, сам наш київський бар заслуговує на те, щоб потрапити вже до Top 50. Кажу абсолютно відверто, адже я був у барах Top 50 і гадаю, що принаймні пару українських барів вже повинні бути в цьому рейтингу. Чому московські бари потрапляють на вищі щаблі рейтингу? Тому що інвестклімат в Москві кращий, там купа іноземців і бізнесменів, які приїжджають та ходять по барах. В Києві немає такої ділової активності та інвестиційної привабливості. Додаю до цього реальну військову агресію і отримаєш відповідний результат.

І в момент поїздки до Берліну ви зрозуміли, що переросли LoggerHead. Але ж бар і команда залишились, а ти пішов…

Не вся команда залишилась, але не будемо про це. Я бажаю всіляких успіхів LoggerHead бар, адже провів там не багато не мало – 3 роки свого життя.

Паралельно з цим ти вийшов з проєкту BAROUT. Там були ти, Артем Скапенко та Степан Цуцман.

Це була інша історія, ми просто з Артемом пішли різними шляхами. От і все. В нас ще був проєкт Artishoсk gang production, там я писав сценарії для рекламних роликів. Ми встигли дещо зняти і одним із замовлень був ролик для бренду Finlandia. Я запропонував їхати у Фінляндію для зйомок, щоб все було реалістично, але ідею не підтримали і у нас почалися «творчі конфлікти». Щодо BAROUT рішення було очевидне, я не міг там залишатись, і барна тема тоді мені вже в «печінках сиділа». Я запропонував хлопцям викупити мою частку в журналі, що й успішно зробив Артем.

Після цього ти одразу з’явився в проєкті Vermuteria Milano Torino, де став автором концепції.

Мені подзвонив Володимир Повзун і каже, що є людина, яка хоче відкрити бар. Ми зустрілись, поспілкувались і з’явилась крута ідея вермутерії. Таких форматів в Україні тоді не було. Моєю ключовою умовою запуску проєкту була поїздка до Турину задля більш глибокого занурення до теми. З’їздивши на кілька днів до Турина, я взявся за реалізацію задуму, адже переконався в перспективності відповідної барної концепції. Цей проєкт ми зробили від самого початку і до фінального вигляду, яким він є зараз.

Для проєкту Vermuteria Milano Torino ви робили щось типу онлайн-видання.

Так, це був скоріше майданчик для шанувальників вермуту та аперитивної культури. Це нескладно, а з точки зору просування бару, дуже вигідно. Кожна стаття підкріплювалась рецептом коктейлю, які ми потім хотіли зібрати в книжку, яку можна продавати і дарувати.

Vermuteria Milano Torino — це монопродуктова історія. Але ж там можна замовити щось окрім вермуту.

Зараз так. Коли там був я – ні.

Може такі умови диктує ринок?

Гостя треба виховувати. Якщо ти будеш слідувати лише за ринком, то ти не створиш унікальний продукт.  

З Vermuteria Milano Torino ти вийшов 2020 року.

Так, я успішно запустив новий моноформатний бар на мапі України, який і досі працює. Це був хороший досвід. Вважаю, що у вермутерії чудові перспективи і потенціал. Дуже радію, що існують ще люди, які готові інвестувати в такі проєкти. Розумієш, для мене найбільше задоволення – це процес створення нових унікальних концепцій, насичення бару смисловим навантаженням, формування незвичних підходів. Дуже шкода, що наш споживач не завжди до цього готовий. Тим не менш, вермутерія – це крутий проєкт. Бажаю подальших успіхів Олені Кравцовій та Антону Бірюкову.

Зараз ти якось пов’язаний з барами?

Ні, поки що мене це не цікавить, адже я не спостерігаю на ринку якихось справді унікальних можливостей створення чогось екстравагантного.

Паралельно співпраці з барами, ти займався політичними консультаціями, писав книгу для футболіста Руслана Ротаня та працював в «Укрзалізниці».

Зараз я завершую свій контракт в «Укрзалізниці». Також я написав книгу для боксера Анатолія Ломаченка — це був закритий проєкт, вийшло два примірники, які ми подарували Василю та його батьку. В мене є знайомий, який раніше тренувався у Анатолія Ломаченка, і в якийсь момент перервав з ним зв’язки. І через роки вирішив зробити такий знак уваги до свого вчителя на його ювілей. Ми зробили книгу-інтерв’ю, де 30 людей зі світу боксу розповіли про Анатолія Миколайовича.

Про барменів наших не хотілося написати якусь книгу?

А я зробив книгу про Артема Скапенка, привіт йому. Вийшло десь 15 розділів про його становлення та професійний шлях.

Ти казав, що в нас відсутня барна спільнота і її самоврядування. Воно потрібне?

Так, якщо ви хочете захищати свої права як барменів та допомагати один одному, то має. Треба робити внески на підтримку, а це вже проблема. І треба ж робити ще й несимволічні внески, наприклад, 5 000 гривень на рік. Сума невелика, але більшість барменів почнуть ставити питання «нащо, чому, а що я отримаю натомість?». А якщо зібрати 10 000 осіб, то це вже серйозна організація з реальним бюджетом, яка може вирішувати якісь питання.

У нас же є Всеукраїнська Асоціація Барменів, але її діяльності не видно.

Яка може бути діяльність, якщо в них немає грошей?

Що треба зробити, щоб наші бармени не були пасивними?

Працювати треба. Врешті-решт, створити профспілку, щоб захищати свої інтереси. Але всім все одно, всіх все влаштовує. Їм кажеш «вас у ярмо заганяють», а вони не вірять. Ось ця «Українська ресторанна асоціація», коли виходить на мітинги із законними вимогами – в мене лише два питання до рестораторів виникає. Вони податки платять? Половина ресторанів співробітників як ФОПів оформлює. Ви захищаєте свої співробітників? Ніяких оплачуваних відпусток та лікарняних, навіть гроші на таксі не дають, коли зміна пізно закінчується. Як можна щось вимагати при цьому? Так само і бармени йдуть у відпустку своїм коштом, захворіти для них трагедія, бо грошей не заробиш, оформленні на мінімалку офіційно. Проблема в тому, що всіх все влаштовує.

Є й зворотна сторона медалі, коли держава не забезпечує мінімальний рівень безпеки для бізнесу. Коли податки йдуть невідомо куди, а правоохоронні органи стають каральними. Тому і йде боротьба власними силами.

Це не боротьба. Замість того, щоб виходити і говорити всілякі дурниці, треба вимагати зниження оподаткування для ресторанного бізнесу. Але вони цього не роблять.

Проблема тут глибша. Податкова влаштовує рейди, інші служби влаштовують незаконні перевірки. З огляду на це, вони підходять до розв’язання питання інституціонально.

Так в них немає інституції, і профспілки немає. Якісь люди десь ходять і заявляють, що борються за права ресторанів, а за які права, не ясно. При цьому безвідповідальність рестораторів доходить до того, що якщо хтось з персоналу захворів на COVID-19, то співробітників відправляють робити тести за свій кошт.

Чи є в Україні люди, пов’язані з барами, яких ти поважаєш?

Слухай, я всіх поважаю.

Тоді чому в тебе таке критичне ставлення до всіх? Якщо про тебе в когось спитати, то їх ставлення дуже суперечливе, мовляв, ти дуже конфліктний.

Я до всіх ставлюсь з повагою. І вважаю, що кожен власник бару, який створює робочі місця, заслуговує на повагу. А те, що представники барної спільноти створили мені такий суперечливий образ, то це лише їх проблема, а не моя. Ті, хто мене чудово знає, ніколи не скаржився (сміється).  

А ти можеш сказати комусь, що він робить круті речі?

По барах так — це Win Bar, він дуже крутий. Олег Кравченко справді на своєму місці. Він професійно розбирається у вині і в тому, що робить — таких людей я дуже поважаю. Поважаю Володимира Душкова і його бар Alchemist, також Миколу Голотіна. Звичайно, заслуговує поваги Влад Максимов. Серед барменів навіть і не перерахуєш всіх одразу. Всім респект, коротше кажучи.   

Твоє відношення до брендів зрозуміле. Що ж треба робити брендам, щоб ідейно розвивати барну культуру?

Випускати профільні журнали, а їх немає взагалі. Ні барних, ні ресторанних, чому вони не можуть це зробити? Можна підтримувати YouTube-канали якісь.

Але ж це вже буде журнал про бренд.

Чому? Ні, ми відкрито говоримо, що спонсором проєкту є бренд, але висвітлюємо не тільки його, а всю індустрію. Але це нікому не треба, а тим часом барменська спільнота молодіє та деградує.

Ще кілька років тому професія бармена в Україні вважалась підробітком для молоді. І в нашій країні дуже мало справді професійних барменів, для яких це стало справою життя.

І вони не можуть зробити нормальне видання про індустрію? Чи ресторатори не можуть зробити нормальне професійне видання? А все тому, що немає нормальних внесків в розвиток культури індустрії від брендів. Вони проводять чемпіонати і вважають, що цього достатньо, але це не те. Немає освітніх масштабних проєктів для барменів.

Платні школи для барменів я зараз не рахую, а кажу саме про проєкти від брендів. Можна ж зібрати 40 барменів з усієї країни, виділити кошти і провести професійне безкоштовне навчання. Але цього ніхто не робить при таких бюджетах. А ти питаєш, чого я їх критикую, а як же їх не критикувати?

Певною мірою, ми з позицією брендів стикнулись, коли організовували премію Ukrainian Bar Awards.

Премії — це взагалі повна маячня. Кому вона потрібна? Що вона має популяризувати? І де в ній об’єктивність? За всієї поваги, навіть методика Ukrainian Bar Awards пов’язана з регіональним принципом, і треба голосувати не за те, що хочеться, а за те, що потрібно. Я про це колись думав, що треба просто щороку друкувати ТОП-20 кращих барів на лендінгу і все. А хто б визначав ці бари? Не знаю, а причина – знову ж таки відсутність професійних інституцій.

Була ідея — зібрати власників 20 ключових барів і заборонити їм голосувати за свої. Ось їх вибір і видавати, як річний шорт-лист. Мені, як споживачу, абсолютно байдужі премії. В закладі або смачно, або ні.

Це теж слушна думка, проте коли ти занурюєшся у процес, то не все так просто. І ми удосконалюємося. Це ж була перша спроба, до речі, непогана. Повертаємося до брендів та освітних проєктів. Bar Trigger зробили проєкт Bar Insight. Він же крутий?

Дуже гарний проєкт вийшов. Вони навіть привозили майстра Хідецугу Уено, це круто (інтерв’ю з яким можна прочитати тут — прим. редакції). Питання чи буде це надалі розвиватись. Мені видається, що вони зіштовхнуться з тим, що це нерентабельно. Проте їх зацікавленість можна зрозуміти — у них є бренд інструментів і це гарна іміджева історія для їх бару. Тому раз на рік можна виділити бюджет для такого івенту.

Це ж і є приклад тих ідейних вкладень від людей з обмеженим бюджетом на це.

А чому вони це роблять? Тому що бренди не роблять цього. Брендам треба робити доступними лекції крутих барменів для українських барменів, щоб розвивати їх. А для цього в брендів не вистачає «не знаю навіть чого», адже їх цікавить лише «пролив» алкоголю. У компаній немає соціальної візії, бізнес-бізнесом, але є ще й соціальна відповідальність.

Повертаючись до маленьких заробітків наших барменів. В Європі є практика, що бармен стає співвласником бару. В Україні це нечасто зустрічається і в більшості українських барменів мислення найманих працівників.

Адекватний власник бару, який планує його розвиток, введе в структуру власності закладу шеф-бармена. Адже це інше відношення до проєкту та рівень співпраці. Це гарантія того, що людина залишатиметься частиною команди та вкладатиме в розвиток більше сил.

Як ти можеш оцінити в Україні «навколо барних» людей? Це ті, хто добре розбирається в коктейльній історії, а також блогери та лідери думок.

На мою думку, в Україні заслуговують поваги лише 2 особистості, які розбираються в коктейльній історії – це Тимур Дорофеєв з Києва та Павло Янченко з Харкова. Реально круті хлопці. При моєму, як ти кажеш, критичному ставленні – серед блоґерів імпонує Артем Травкін, який своїм Bar Crawl розвиває культуру споживання алкоголю краще, ніж декі бренди.    

З іншого боку, якби його підтримав бренд, він би диктував свої умови. Я не вірю, що команди брендів в Україні можуть щось зробити щось просто іміджево.

Про це й мова! Чому не можна зробити щось хороше просто так, іміджево? Ось в чому питання.

Редактор: Олена Степаненко. 

Розмовляв Михайло Парапан.

Фото: надані Максимом Андрущенко.

Підписуйтеся на наші сторінки у соціальних мережах:

 



Tweet

Коментарi